Думки вголос Батько відомого британського письменника, лауреата Букерівської премії ДіБіСі П’єра, якому в Другій світовій війні випало бути пілотом-бомбардувальником, ніколи перед польотом не здавав ключик від шафки з особистими речами відповідному працівникові, що мав — відповідно до загального припису — завжди робити. Цей ключик у кишені означав для нього в небі тільки те, що й сьогодні повернеться на землю живим. Цю історію гість недавнього Форуму видавців у Львові ДіБіСі П’єр розповів під час «круглого столу» на тему «Хвороба як метафора», присвяченому українському перекладові книги американської письменниці, філософа та мистецтвознавця Сьюзен Зонтаг. Жінка взялася за написання цієї книги тоді, коли їй поставили діагноз «рак молочної залози» і сказали, що жити залишилося недовго. Спочатку впавши у розпач, а потім — як інтелектуал — скерувавши свої зусилля на вивчення підходів до раку й аналіз загальноприйнятих про нього уявлень (що часто-густо ізолюють пацієнта), налаштувавшись на позитив, письменниця зуміла побороти вердикт лікарів не лише психічно, а й фізично. Вона одужала. Батько ДіБіСі П’єра, в якого через кілька десятків років після закінчення війни виявили пухлину мозку якоїсь дуже складної форми, — ні. Але він дуже вірив у науку і не сприйняв, що земне буття добігає кінця. Це був особистий героїзм чоловіка, який дозволив йому прожити ще три роки. «Те, що ми не визнаємо нашу смерть, — хороший привід для життя», — зауважив британський гість. І це вже цілком інша тема — казати чи ні хворому його справжній діагноз, якщо цей діагноз може здатися фатальним (як мудро зауважив на львівській події доктор медицини, психолог Олег Чабан, очевидно, треба в кожному конкретному випадку діяти по-іншому й пам’ятати, що лікар — не Бог, аби розпоряджатися чужим життям). Я — про інше. Про внутрішню силу налаштованості на позитив і віри в життя. Як зізналася мені одна приятелька, їй завжди стає соромно за себе, за свою слабкість, за власне ниття і бажання опустити руки в тій чи іншій ситуації, коли дивиться сюжет або читає про людей, які — попри всі біди, що їх їм підкидає життя, — знаходять у собі сили не тільки далі жити, а й робити це повноцінно і яскраво. Усі наші переможці паралімпійських ігор, чоловік, який через нещасний випадок утратив долоні, але працює сьогодні столяром і професійно грає в теніс, інші… Як писала Ліна Костенко: «Та є печальна втіха, далебі: комусь на світі гірше, як тобі». Хоча річ не в тім, кому гірше, а кому краще. Справа в силі людського духа, якою захоплюємося і яка спроможна творити гарні дива не лише з особою, якій вона належить, а й з іншими. Напередодні виборів (коли тобі на вулиці не дають пройти розмаїті агітатори за того чи іншого кандидата, впихаючи до рук чергову агітку, коли цими листівками завалюють твою поштову скриньку чи агітаційними матеріалами заполонюють усі газети, коли дзвонять у твої двері з проханням відповісти в рамках соціологічного дослідження на кілька запитань, і ти купився (або просто відчинив двері, не замислившись), а натомість тобі в найкращих традиціях свідків Єгови раптом починають «втуляти», яким повинен бути твій політичний вибір), то вкотре думаєш: чи має цю силу духу, гідну поваги і захоплення, український політикум? Чи спроможна ця сила окрилити бодай когось? Дурне запитання. Але чомусь, як батько ДіБіСі П’єра у свій черговий виліт ключ від шафки з особистими речами, так і ти — вирушаючи на виборчу дільницю — щоразу в найдальші закапелки серця ховаєш надію, що повернешся саме у власну, а не чужу реальність. І що дійсність ніяк не позначиться на внутрішній налаштованості на позитив і на вірі в життя і світло людей... Ярина Коваль, "Львівська газета. Вісник міста"