Вартість лікування одного хворого на ВІЛ коштує небагато – від 147 доларів на рік. Це економічно найефективніша схема лікування. Але працює вона за умови, що пацієнту вчасно поставили діагноз, вчасно призначили антиретровірусну терапію (АРТ) і він дотримується режиму лікування. Якщо перервати лікування навіть на короткий період, як результат – лікування цієї людини вже буде дорожче у 5-10 разів. Усе лікування відбувається або за державний кошт, або за фінансування Глобального фонду для боротьби зі СНІДом, туберкульозом та малярією. Ліків у відкритому доступі придбати не можна. На початок 2014 року лікування АРТ отримувало 55 784 людини, хворих на ВІЛ/СНІД. Однак уже через інфляцію, зовсім "свіжих" семи відсотків ПДВ на ліки, а також 13 млн минулорічного боргу державного бюджету – коштів на лікування лишається тільки для 33 470 пацієнтів. Решта – трохи більше 22 тисяч хворих опиняються під загрозою смерті. У кулуарах Міністерства охорони здоров’я кажуть, що грошей немає і просять зважати на ситуацію в країні. Представники ж Мережі людей, які живуть з ВІЛ/СНІД, б’ють на сполох. Наша країна є лідером поширення ВІЛ-інфекції в Європі, і тільки у 2012–2013 Україні вдалося зменшити ВІЛ/СНІД-епідемію – завдяки дії державної програми. Але якщо сьогодні державі не вдасться вчасно відшукати гроші, то, по-перше, лікування тих же пацієнтів вже згодом обходитиметься дорожче. По-друге, через брак фінансів мова вже не йде про залучення у програму лікування нових хворих на ВІЛ, а це у свою чергу, підвищує ризик поширення епідемії ВІЛ, збільшенню кількості захворювання на СНІД, і як наслідок – збільшиться рівень смертності. ВІЛ – хронічна хвороба За Міжнародною класифікацією хвороб (МКХ), хвороба, викликана вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), вилучена з класифікації смертельної. І "завдання" людини, яка дізнається про свій ВІЛ-позитивний статус, – навчитися жити із ВІЛ, а не йти помирати від розпачу, відмовившись від лікування. За статистикою Міністерства охорони здоров’я на 1 січня 2014 року кількість ВІЛ-інфікованих становить 247 101, хворих на СНІД – 66 607 осіб. "Однак на обліку ВІЛ/СНІД-центрів перебуває половина з них, – розповідає керівник департаменту комунікації, політики та адвокації ВБО "Всеукраїнська мережа ЛЖВ" Ірина Агєєва. – Причини можуть бути різними. На жаль, від першої зустрічі з лікарем після позитивного тесту на ВІЛ залежить не лише чи стане людина на облік в СНІД-центр, а й тривалість її життя. Звістка про позитивний тест – це завжди шок. Не завжди перша консультація містить інформацію про лікування, і тоді ми втрачаємо людину на роки. Повертає її в лікарню вже надскладний стан СНІДу. Або на консультації сказали, що це безнадійно, ніякого лікування немає... Однак із винайденням антиретровірусної терапії (АРТ) – це вже давно не так". Так, якщо людина до інфікування мала в цілому гарне здоров’я, то років 5-7 вона може прожити, навіть не здогадуючись, що в неї ВІЛ-інфекція. Однак за якийсь час починає падати імунітет. Щоб його відновити, необхідно починати антиретровірусну терапію, яку призначає лікар. Тож – як людям, хворим на цукровий діабет, потрібно постійно колоти інсулін, – так ВІЛ-інфікованим людям потрібно вживати комбінацію із трьох препаратів один-два рази на день, приблизно в один і той же час. Переривати лікування не можна. Контроль за тим, як реагує хворий на лікування, здійснюється за допомогою двох тестів: тест CD4 визначає, чи діє лікування і відновлюється імунітет, а тест на вірусне навантаження визначає кількість ВІЛ-вірусу в крові. Якщо схема лікування призначена правильно, і пацієнт дотримується режиму, імунітет вирівнюється і приходить у норму, і людина може бути ВІЛ-інфікованою, але вірус не визначається. "У той момент, коли кількість вірусу у крові зменшується до невизначного рівня, фактично, людина живе нормальним життям, тільки приймаючи таблетки один-два рази на день. По суті, можна жити звичайним життям, мати статеві стосунки, вчитися і працювати, виховувати дітей, і вірус не передаватиметься. В Україні є дискордантні пари, які, знизивши рівень вірусу до нуля, народжували здорових дітей", – зауважує Агеєва. Залатати бюджет за рахунок життів? Тим не менше ВІЛ – це інфекція. Якщо раніше це була так звана "хвороба сорому" – людей комерційного сексу, наркозалежних, інших представників так званих "маргінальних груп" тощо (тривалий час у ЗМІ формувався саме такий стереотип), то сьогодні будь-хто може опинитися в групі ризику. Так, за даними Фонду Антиснід, уперше минулого року більша частина нових випадків передачі ВІЛ-інфекції сталася через незахищений секс. Більшість випадків в Україні реєструється у молодих людей від 15 до 30 років. За словами виконавчого директора Мережі ЛЖВ Володимира Курпіти, щоб зупинити епідемію, потрібно, щоб щонайменше 80% ВІЛ-інфікованих в Україні отримували лікування. У всіх попередніх державних програмах із профілактики ВІЛ/СНІДу закладалися заходи (наразі мова не йде про фінансування), які були спрямовані на дві основні цілі. Перша ціль – зменшити кількість нових випадків, друга – зменшити смертність. Вони об’єднувалися в одну ціль: збільшити кількість медичних послуг і залучити до різного виду послуг більшу кількість ВІЛ-позитивних людей. Чи не вперше у попередній програмі 2009-2013 років було чітко зафіксовано збільшення фінансування на ці заходи і кількість таблеток, які можна було купити (Загальнодержавна програма забезпечення профілактики ВІЛ-інфекції, лікування, догляду та підтримки ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД). "За результатами дії цієї програми збільшилась кількість людей, які отримують лікування (з трохи менше 16 тисяч у 2009 році до 55 784 особи на кінець 2013 року). Ми вже бачимо перші ознаки стабілізації, які виявляються в зменшенні кількості смертей від СНІДу і зменшення стадії СНІД у ВІЛ-інфікованих людей як стадії захворювання", – коментує Курпіта. Водночас і вартість лікування суттєво знизилася – від 534 до 204 доларів на рік (вартість лікування за програмою Глобального фонду становить ще менше – 147 долари на рік на одного пацієнта). "Почали з’являтися дешевші препарати, Україна стала закуповувати більші обсяги (оптові ціни). Це звичайні механізми ринку", – зазначає експерт. Він додає, що 204 (або 147) доларів на рік – це найпростіша схема лікування. Найголовніше утримати пацієнта на першій найефективнішій фазі: щонайменше це вигідно також і з економічної точки зору. Однак ситуація в 2014 році складається менш оптимістично. Нещодавно, в інтерв’ю "Урядовому кур’єру" перший заступник міністра охорони здоров’я України Руслан Салютін сказав, що жодна з програм не буде скорочуватись і буде профінансована в повному обсязі. "З програм, які мають на меті забезпечити наших громадян якісними ліками, зокрема для лікування діабету, ВІЛ/СНІДу, гепатиту жодної копійки не було знято", – зазначив Салютін. Проте впродовж минулого року розроблялася нова програма із ВІЛ/СНІД, яка поки ще не прийнята. Тож попередній уряд заклав у державний бюджет ту ж саму суму видатків, що й у 2013 році. За словами Володимира Курпіти, навіть таке фінансування має негативні наслідки оскільки передбачає організацію лікування тільки тим, хто вже розпочав лікуватися. Про призначення лікування для нових пацієнтів мова не йдеться. "У 2014 році – ще й зверху лягла криза. Тобто ми маємо інфляцію – 30%, ми маємо нове ПДВ у 7%, і ми маємо 13 мільйонів боргу, які з 2013 року "висять" на державному бюджеті. Тож тих коштів, які залишаються, за підрахунками наших фахівців, вистачить тільки для 33 тисяч людей", – наголошує експерт. І додає, що, можливо, на даному етапі говорити про загрозу смерті 22 тисяч пацієнтів – дещо перебільшення, однак цілком реалістична картина: ці хворі на ВІЛ можуть призупинити своє лікування, у них відновиться активність вірусу, і тоді, навіть якщо вони почнуть лікуватися знову, то їм потрібно буде призначати уже дороге лікування. Яке знову-таки має оплачувати держава. Іншого механізму в Україні не передбачено: страхової медицини немає, а міжнародні донори поступово згортають свої програми, аргументуючи тим, що вже й так чимало вклали. До слова, сьогодні найдорожча схема лікування складає 162 тисячі гривень на рік, і її отримують всього лиш 15-20 осіб. "Ми надіслали лист-звернення уряду, в якому спробували пояснити ситуацію. Уряд усе переадресував до Міністерства охорони здоров’я. А МОЗ нам відповідає, що в даний момент скрута, що економічна криза, девальвація… Та найдивніше для мене є якраз введення 7% ПДВ", – коментує Курпіта. За його словами, не зважаючи на хороші наміри регулювати фармринок, держава сама ж себе обклала податком, тим самим зменшила кількість препаратів, які готова була закупити. Щоб потім цей податок… перерахувати на охорону здоров’я. "Чому хоча б формально держава не убезпечила себе у тих закупівлях, які стосуються державних програм? Єдине пояснення: абсолютно порожня скарбниця, яку треба наповнити. Тож був обраний такий вихід..." – розводить руками виконавчий директор Мережі ЛЖВ. При тому, що загальний бюджет системи охорони здоров’я на рік складає 60 мільярдів гривень, лиш 3,6 млрд припадає на МОЗ, усе решта оплачується за рахунок місцевих бюджетів. Однак левова частка йде на… утримання клінік, зарплату медичного персоналу, витратні матеріали. Зокрема, за ініціативи народного депутата Олега Ляшка, 23 лютого був прийнятий закон "Про введення мораторію на ліквідацію та реорганізацію закладів охорони здоров’я". "І тут уже спливає нова проблема – чи є необхідність утримувати ті установи, які тривалий час просто на балансі, а на них витрачаються шалені кошти. Налякані невдалою медичною реформою, у Верховній Раді підтримали популістський законопроект про збереження всіх медичних закладів. Утім, чи це виправдано?", – наголошує експерт. Як варіант неурядові організації пропонують створити спеціальний фонд розвитку медичної галузі, який наповнюватиметься коштами за рахунок коштів бюджету, котрі не використовувалися в попередні роки: наприклад, витрати на перепідготовку фахівців, закупівлю офісної техніки, обслуговування дорогих автомобілів тощо. Ці кошти повинні витрачатися на фінансування державних медичних програм. "На сьогодні в МОЗі близько 35 державних програм, і всі вони недофінансовуються. Так, програма з ВІЛ фінансується на 46%, а ось програма з онкології – лише на 20%, програма із серцево-судинних захворювань – 28%, дитяча онкологія – 40-50%... Тобто є реальні програми, які б допомогли населенню, кожній конкретній людині, яка стикається з різними проблемами. Створення такого фонду змогло б акумулювати гроші – вони б не розчинялися в загальному бюджеті МОЗу, наприклад, на премії чиновників", – пояснює Курпіта. За його словами, міністр охорони здоров’я Олег Мусій підтримує цю ідею, однак усе знову натикається на фінансово-економічний блок Кабміну. "Моя особиста трагедія" Віталій Ткачук, який хворіє на ВІЛ уже 14 років, розповідає, що чимало прожив в Україні, будучи вже ВІЛ-інфікованим, а в нашій державі АРТ не було ще як явища… Нині настала епоха антиретровірусної терапії. Однак без цих таблеток ВІЛ для нього – смертельне захворювання. "Зараз мова йде про те, що частина тих людей не отримає ці таблетки. Висновок – ця людина помре. Тому що ліки вимагають регулярного вживання. Якщо потраплю в цю категорію особисто я, то настане час, коли помру я. Тому що купувати сам собі я не можу. По-перше, їх немає в роздрібному продажу в аптеках, по-друге, хоч ми і добилися того, що ціни знизилися, але тим не менше це суттєва сума. Особисто моє лікування здійснюється вже за дорожчою схемою. І для мене як пересічного громадянина щомісячна оплата такої суми є суттєвою... Звісно, я якийсь час протягну, але потім рано чи пізно мені доведеться опустити руки. Це моя вам особиста трагедія...", – просто, майже на пальцях, пояснює Віталій Ткачук трагедію фактично всіх пацієнтів, які через недофінансування можуть зустрітися з неминучістю.

Всі новини